У газеті “Дзеркало тижня. Україна” (№18, 2014 р.) опубліковано статтю доктора економічних наук С.Захаріна “Наука і держава: любов за гроші?” Автор намагається відповістити на запитання, хто повинен замовляти тематику наукових досліджень, і, схоже, йому здається, буцім він добре знає відповідь на нього: “держава зобов’язана формулювати перед ученими, які працюють у державних інститутах і вузах, чіткі й конкретні завдання — у якому напрямі потрібно проводити науковий пошук”.  Звучить суворо і, з погляду далекого від науки обивателя, цілком переконливо. Тим часом історія науки демонструє зовсім інші приклади. Так, допитливість учених спонукала їх у середині минулого століття досліджувати спектри випромінювання міжзоряного газу. Оскільки жодну з виробничих фірм це не цікавило, дослідження велися державним коштом. Навіть у прагматичному світі капіталізму не вважається абсурдною ситуація, коли держава підтримує авторитетні наукові колективи без жодних попередніх умов. На тій стадії, коли з допомогою дорогих високочутливих спектрометрів вивчалися спектральні лінії з міжзоряного простору, ніхто не міг навіть припустити, що отримані результати можуть мати якесь практичне значення. По суті, на практиці реалізувався підхід, проголошений ще Великою французькою революцією і записаний у декреті Національного конвенту від 24 вересня 1793 р.: “Люди, віддані цьому великому мистецтву відкриттів, мають бути незалежними й вільними, і суспільство повинне взяти на себе видатки, необхідні для забезпечення їм саме такого становища”. (Понад 200 років минуло, а ця мудра істина досі так і не сприйнята нашою бюрократією).  Дослідження спектрів тривали без очевидних практичних результатів не один рік, але надалі при спробах відтворити в земних умовах виявлені в далекому космосі аномалії вчені прийшли до того, що стало теоретичною основою нанотехнології. Слід віддати належне ефективності механізмів спілкування державної машини США з фундаментальною наукою, — щойно питання практичного значення нанотехнологій стало прояснятися, держава справді долучилася до цього процесу: американським конгресом було розроблено і в 2003 р. затверджено грандіозну програму розвитку та широкого впровадження у виробництво нанотехнологій, що отримала назву “нанотехнологічна ініціатива”. Це вже можна трактувати як державне замовлення науці, і не тільки науці, — у прийнятому конгресом документі містилися прямі доручення багатьом, у тому числі й президенту США. Але все це настає на стадії вирішення конкретних прикладних завдань — формуються відповідні програми, на їх реалізацію виділяються значні додаткові кошти. Що ж стосується наукового пошуку на широкому фронті добування нового знання, то саме вчені вирішують, що треба досліджувати. Вони інформують про це свою державу, відповідаючи на запитання численних анкет, беручи участь у прогнозно-аналітичних дослідженнях та спеціально організованих дискусіях про перспективи науково-технологічного розвитку. Я далеко не в захопленні від усіх особливостей організації науки у США, але організації систематичного вивчення нових можливостей для економіки, які відкриває наука, годилося б повчитися. Порівняно з американцями, ми тут перебуваємо майже на печерному рівні. І зовсім не тому, що в нас, як вважає автор, питання предмета досліджень вирішують вчені похилого віку. Приміром, найперспективніші й найпотрібніші для країни напрями, визначені на підставі узагальнення думок та пропозицій вітчизняних учених-експертів при виконанні Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку у 2004–2006 рр., як свідчить недавно завершений наукометричний аналіз, цілком відповідає напрямам, котрі розвиваються у світі найактивніше. Але біда в тому, що, по-перше, результати цього прогнозно-аналітичного дослідження були майже повністю проігноровані в процесі затвердження пріоритетних напрямів, а по-друге, зусиллями наших фінансистів сам механізм реалізації пріоритетних напрямів через формування цільових науково-технічних програм був знищений. На цьому вирішили заощадити. Зважаючи на частку ВВП, яка виділяється сьогодні в нашій країні на науку, розмови про скорочення і навіть ліквідацію наукових установ набувають якогось мазохістського присмаку. Йдеться ж про науку, яка впродовж двох десятиліть практично не отримувала коштів для оновлення обладнання і склад дослідників у якій зменшився внаслідок зменшення фінансування в 3,6 разу! У жодній із сусідніх держав — як передових, так і не дуже — такого немає. Складається враження, що єдина послідовна політика, яку справді здійснює Українська держава в цій сфері в останні десятиліття, — це політика знищення вітчизняної науки. Тим більше дивно, коли люди, які вважають себе вченими, намагаються “теоретично обґрунтувати” дальше посилення такої політики.  Економічні труднощі, які сьогодні переживає наша держава, справді дуже великі. І заяви про необхідність секвестру бюджету — скорочення передбачених у ньому видатків пропорційно зменшенню надходжень — у зв’язку з цим цілком логічні. Однак питання, на чому можна, а на чому — в жодному разі не можна заощаджувати, потребує глибокого вивчення. Найпростіше виходити з принципу — всі мають “затягнути паски” однаково. Для обивателя це навіть видається цілком справедливим. Більше того, традиційним для наших фінансистів стало уявлення, що економія на науці найбільш безболісна: ніякі будівництва від цього не спиняться, поїзди не перестануть ходити тощо.  Зважуючи всі “за” і “проти” при вирішенні цієї непростої проблеми, слід згадати, про які суми йдеться. Як відомо, на наукові дослідження та розробки у 2013 р. в Україні було виділено з держбюджету 0,33% ВВП. При цьому загальне відхилення від передбачених бюджетом показників становило за доходами — близько 8%, а за видатками — 7,7%. Тобто вся сума фінансування державою науки була більш ніж у 24 рази менша від точності, з якою виконувався бюджет! Це означає, що навіть у тому випадку, якби держава взагалі припинила фінансувати науку, отримана за рахунок цього економія була б жалюгідно мала — на макрорівні її взагалі практично неможливо було б помітити. А науку б це знищило остаточно. Таким чином, у процесі обговорень, аналогічних наведеним у статті Захаріна, “за кадром” залишається зрозуміла кожному інноваційно грамотному спеціалістові істина: країна втрачає майбутнє і дедалі більше сповзає до ролі сировинного придатка розвиненого світу. А секвестр бюджету, побудований на принципі “кожній свашці по ковбасці”, — це, по суті, секвестр стратегічного мислення. Як приклад протилежного підходу можна навести цитату з виступу Барака Обами в Національній академії наук США на початку економічної кризи (квітень 2009 р.): “Дехто каже, що в ці важкі часи ми не можемо дозволити собі інвестувати в науку, що підтримка наукових досліджень — це все-таки розкіш у ті моменти, коли все визначається необхідністю. Я категорично не згоден. Наше процвітання, безпека, здоров’я, екологія і якість життя тепер більше, ніж будь-коли, залежать від науки”. Сьогодні в нас так багато говорять про європейські стандарти, але чомусь мало хто згадує, що, визначаючи ключові напрями свого розвитку, об’єднана Європа постановила до 2020 р. досягти рівня фінансування науки 3% ВВП. Якщо ми справді прямуємо до європейських стандартів, то треба за найближчих 6 років десятикратно збільшити фінансування науки. Більшість сказаного, звісно, стосується справжньої науки, тих, хто, “не боячись утоми, видирається по її кам’янистих стежках”. Але не секрет, що останнім часом з’явилося чимало білянаукових організацій та спритних особистостей, які цілком безпідставно йменують себе вченими, а насправді тільки імітують таку собі подобу дослідницького процесу. Питання, як відокремити їх від справжньої науки, дуже актуальне. Та навіть для цієї категорії наукоподібної діяльності пропоновані автором вищезгаданої статті рецепти занадто прості, аби бути прийнятними й дієвими.  Питання оцінки реальної ефективності діяльності наукових установ саме собою потребує серйозного наукового підходу. На цей час на основі розробок Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. Доброва НАН України розроблено досить ефективну методику, з допомогою якої можна й потрібно проводити атестацію наукових установ. Вона базується на поєднанні аналізу об’єктивних показників, які характеризують діяльність інститутів, з грамотною організацією експертних оцінок. Методику цю прийнято й офіційно затверджено органами влади. Питання про масштаби її застосування та використання отриманих результатів — це вже питання політичної волі нової влади.

«Дзеркало тижня. Україна» №22, 20 червня 2014
ІДПІН НАН України