Д.В. Кепін вручає співробітникам відділу історії та соціології науки і техніки ювілейну монографію.

22 жовтня 2024 р. відбулося засідання наукового семінару Відділу історії та соціології науки і техніки ДУ «Інститут досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України», де в межах підвищення кваліфікації співробітників та обміну досвідом виступив із оглядовою доповіддю «Музеологія як наукова дисципліна» відомий український історик, музеєзнавець та пам’яткознавець, с.н.с. Відділу ретроспективної бібліографії Державної наукової установи «Книжкова палата України імені Івана Федорова» Дмитро Володимирович Кепін. Відбулася також презентація ювілейного видання видання «Кепін Дмитро Володимирович: біобібліогр. покаж. Титова О. М. (гол. ред. серії; гол. ред. вип.), упор. Кепін Д. В., ред. кол.: Гоменюк В. М. [та ін.]; Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК; ДНУ «Книжк. Палата України ім. І. Федорова». Київ: ДНУ «Книжк. Палата України ім. І. Федорова», 2024. 68 с. (Серія: «Біобібліографічні покажчики»; вип. 10)».

Доповідач зазначив, що у сучасному наукознавстві в Україні та за кордоном тривають методологічні дискусії щодо доцільності виокремлення музеології (музеєзнавства) в окрему галузь наукового знання. Проводяться дослідження з історії формування як музеєзнавства, так і його складової частини музейництва (музейної справи). З середини ХХ ст. видаються навчальні посібники та словники, де розкривається специфіка музеологічного знання крізь призму діяльності музеїв різного профілю. У 2016 р. в Україні побачило світ монографічне дослідження історика-музеєзнавця Р. В. Маньковської, в якому музеологія розглядається як наукова дисципліна зі своїм об’єктом та предметом дослідження, аналізуються функції музею у сучасному соціокультурному просторі.
Одночасно з розвитком методологічних засад музеології розвивається і пам’яткознавство як наукова дисципліна, запропоновано різні дефініції цієї науки, яка розглядається як галузь, спрямована на вивчення та збереження культурної спадщини. Музей аналізується як феномен культури в історичній ретроспективі та своєрідне середовище спілкування – комунікативна система. Водночас дослідники звертають увагу на специфіку природничих музеїв (С. Астма, А. Маран-Стевановіч, О. С. Климишин), яка дає можливість виділяти у структурі природничої музеології геологічну, палеонтологічну, зоологічну та ботанічну музеологію.
Науковець висловив думку, що побудова універсальної періодизації світової музеології та музейництва навряд чи можлива, оскільки до XVI ст. у європейській культурі можна говорити про передісторію музейництва, але не музеології. Саме на добу Відродження та Просвітництва припадає поява у країнах Європи, насамперед Англії, Голландії, Данії, Фландрії, Флоренції, Хорватії, Чорногорії, Швеції перших наукових трактатів з музейнитва, що було пов’язано з розвитком природознавства та гуманітарного знання. З’являються описи старожитностей, зокрема греко-римської культури, творів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, укладаються каталоги книгозбірень, а також природничо-наукових колекцій. Виникають перші твори образотворчого мистецтва, на яких зображено інтер’єри «кунсткамер», що набули поширення у XVII – XVIII ст. На думку дослідника, портрет білоруського просвітителя Ф. Скорини (бл. 1486 – 1540 чи 1541), який вміщено у його перекладі «Бивлиа Руска» (1517 – 1519), що вийшла друком у Празі у 22 книгах, дає уявлення про інтер’єр перших ренесансних «кунсткамерних» зібрань. У кімнаті зображено Ф. Скорину, якого оточують природничі колекції, наукові прилади, інструменти та книги.
Такі твори можна умовна розподілити на дві групи. До першої належать переважно графічні твори, на яких зображені збірки природничого та наукового характеру, до другої – колекції творів живопису та декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві експонується картина представників фламандської школи Давіда Тенірса Молодшого (1582 – 1649) та Франса Франкена II (1581 – 1642) «Кабінет любителя мистецтв». На інших картинах можемо бачити комплексні збірки, які включали природничі колекції, анатомічні препарати, «курйозні» речі, твори декоративно-прикладного мистецтва та живопису. До нашого часу дійшли зображення й музейних збірок етнографічного та меморіального характеру.
Важливе значення для розвитку музеологічної думки мали праці англійського філософа Ф. Бекона (1561–1626), який у праці «Нова Атлантида» запропонував структуру академії наук, де в окремих приміщеннях експонувалися б винаходи та скульптурні портрети винахідників. Тим самим філософ передбачив організацію музею науки і техніки.
Значним поступом у розвиток теорії та практики музейнитва стала діяльність К. Ліннея (1707–1778). На основі власної колекції у 1730-х рр. в Упсалі він створив природничий музей, відкритий для студентів. у 1753 р. побачив світ його трактат «Інструкція про збереження природничих музейних колекцій», де музей було визнчено як інститут, функціями якого є збирання, зберігання та науково-дослідницьке вивчання матеріальних свідчень людини та зразків природи. Першим у Європі К. Лінней став вести підготовку музейних кадрів, мав аспірантів з європейських країн, які захистили дисертації з природничого музейництва.
Визначні діячі німецької культури доби Просвітництва та Класицизму Й.-Й. Вінкельман (1717–1768 ) та Й.-В. Гете (1749 – 1832) стояли біля витоків музеології. З ім’ям Й.-Й. Вінкельмана пов’язують заснування археолоії та мистецвознавства. Його перу належить фундаментальний твір «Історія мистецтва старожитності», що є цінним джерелом для відтворення історії музейництва Італії, Флоренції, Ватикану, Німеччини. Й.-В. Гете на шпальтах часопису «Про мистецтво та старожитності на землях по Рейну та Майну» у 1816 р. використав термін «Museumskunde» (нім.), тобто «музеєзнавство».
У праці «Досвід філософії наук, або аналітичний виклад природньої класифікації усіх людських знань» (1834 1843 рр.) французький фізик А. М. Ампер (1775 – 1836) виділяє археологію як наукову дисципліну, що займається вивченням походження пам’яток, яка поділяється на мнемнологію та порівняльну археологію. Тим самим А.-М. Ампер вперше в Європі увів термін «пам’яткознавство».
У другій половині ХІХ ст. продовжує відбуватися диференціація наук, що вплинуло і на розвиток музеології. Спостерігається й процес інтеграції наук. Д.В. Кепін пропонує власні дефініції: музеологія – культурологічна дисципліна, яка вивчає специфічне аксіологічне (ціннісне) «музейне» ставлення людини до дійсності. Її об’єктом є музейництво як соціокультурне явище, а предметом – феномен «музейного» ставлення людини до дійсності у різні історичні епохи.
Пам’яткознавство міждисциплінарна наука, що займається дослідженням пам’яткоохоронної справи в історичному, теоретичному, технічному, правовому, економічному аспектах. Об’єкт її дослідження – нерухомі пам’ятки природної та культурної спадщини; предмет – пам’яткознавча сутність об’єктів природної та культурної спадщини.
Складовою частиною музеології є природнича музеологія, предметом якої є експозиційне відображення історії становлення природничо-наукового знання.
На сучасному етапі розвитку європейської музеології можна казати про формуванння музеологічних шкіл у світі та Україні, зокрема у Києві. Першою музеологічною школою можна важати наукову школу доктора історичних наук, професора Г. Г. Мезенцевої (1923–1997) – кандидата сторичних наук, професора Ю. А. Омельченка (1937–2017), яка сформувалась у 1950-х рр. на кафедрі археології та музеєзнавства історичного факультету Київського державного (нині Нацонального) університету імені Тараса Шевченка.
Узагальнюючи, Д. В. Кепін підкреслив, що структурні елементи музеології потребують й подальшого дослідження.