Попович О.С. Керована наука: гра в піжмурки // Дзеркало тижня № 15, 25 квітня 2014 р.

Керована наука: гра в піжмурки

Майже аксіомою вважають фахівці той факт, що бюрократія породжує не тільки тяганину у вирішенні багатьох питань та зайві структури управління, але й специфічну культуру і специфічний тип мислення. Проте сьогодні над цим мало хто задумується. Дуже модно стало останнім часом у статтях на будь-яку тему, так би мовити «між іншим» лайнути радянські порядки, навіть спеціальне слово для них придумали: «совкові». Але навряд чи усвідомлюється цими авторами, що ніяке образливе слово саме по собі не знімає проблеми і навіть не змінює уявлення про неї читача – в більшості випадків воно впливає лише на його ставлення до автора.
Присвятивши не один рік дослідженню бюрократії і її ролі в нашій історії, я прийшов до глибокого переконання, що найбільш неприємний спадок, який отримала не тільки вітчизняна система управління, але й все наше суспільство від минулих поколінь – це саме бюрократична культура і бюрократичний тип мислення. Вони значною мірою зумовили деградацію і падіння радянської системи, а сьогодні створюють майже нездоланні труднощі для здійснення повороту на інноваційних шлях розвитку економіки.
Чим іще, крім бюрократизації мислення, можна пояснити послідовну багаторічну лінію ВАК (а потім ДАК при МОН України) на посилення формальних вимог до підготовки і захисту дисертаційних робіт. Читаючи десятки сторінок бюрократичних шедеврів нормативно-правової бази, якою обліпили процедури захисту, мимоволі думаєш: а навіщо це?! Невже серйозні люди, що сидять і вершать долю молодих науковців у цих бюрократичних структурах, справді думають, що всі ці їх бюрократичні знахідки сприятимуть підвищенню рівня досліджень і написаних на їх основі дисертацій.
Марк Поповський у досить злій, але, на жаль, в основному правдивій книзі «Управляемая наука» пробує дати відповідь на просте питання: чи міг би в наших умовах захистити дисертацію, скажімо, Альберт Ейнштейн? – Адже вся його дисертаційна робота, що мала назву «Нове визначення розмірів молекул» вмістилася на 21 сторінці. Два професора Цюріхського університету її схвалили, що й дозволило молодому працівникові Бюро патентів в тому ж 1905 році стати доктором філософії, що приблизно відповідає нашому кандидатові наук. Він не здавав кандидатського мінімуму і є підстави підозрювати, що й навряд чи його здав би (принаймні, англійською мовою він володів не надто досконало).
Поповський порівнював вимоги до дисертації Ейнштейна з вимогами ВАК СРСР і приходить до висновку, що кандидатського ступеня йому отримати не вдалося б. Але ж наша вітчизняна бюрократія за роки незалежності до формальних вимог того часу вносила тільки додаткові перепони і умови, зумовлені як традиційним почуттям меншовартості (колись його іменували низькопоклонством перед Заходом) і загальною недовірою бюрократії до вітчизняних науковців, так і святою вірою, що всі проблеми можна вирішити на формально-бюрократичному рівні шляхом включення ще і ще якихось формальних вимог і критеріїв.
Глибоко переконаний – треба, нарешті, наважитись і повернути цю тенденцію на 180 градусів: кардинально спростити процедури захисту дисертаційних робіт. Це сприятиме і більш широкому залученню молодого поповнення до вітчизняної науки, і стане джерелом значної економії коштів, паперу, робочого часу. А як же якість?! – якість в решті решт визначається науковим рівнем установи, при якій створюється спеціалізована вчена рада. Якщо позбавити права створювати такі ради і аспірантуру при установах, які не виконують офіційно зареєстрованих науково-дослідних тем, не витрачають своїх коштів на наукові дослідження, загальний науковий рівень дисертаційних робіт автоматично підніметься без будь-яких ВАК’ів та ДАК’ів.
Зрозуміло, що сама процедура затвердження всіх дисертацій «верховним державним арбітром» повністю втрачає при цьому свій сенс, а це значить, що і колегію ДАК, і систему експертних рад разом з численним апаратом, який її обслуговує (а по суті, керує нею!) треба розпустити. Рішення спеціалізованої вченої ради має бути остаточним і не підлягати ніяким затвердженням.
Цікаво, що при обговоренні цього питання з науковцями, представниками президій національних академій ми почули практично одностайне схвалення самої ідеї, що остаточна інстанція – спеціалізована вчена рада, але все ж і певний острах: може це треба зробити якось поступово, не зразу – адже як же це так – зовсім без контролю зверху?!. Думається, що для заспокоєння подібних тривог слід створити Державну інспекцію з атестації наукових кадрів, яка повинна контролювати дотримання законодавства у цій сфері, організувати перегляд і значне скорочення кількості спеціалізованих вчених рад, але ніякого відношення до змісту дисертаційних робіт мати не повинна.
Непросто на це наважитись, але подібна революція у вітчизняній науці давно назріла, і її здійснення було б вагомим кроком до виходу на європейські стандарти.
Ще одним напрямом, в якому настав час для подолання бюрократичного мислення є погодинний облік робочого часу науковців – один із найбільш виразних пережитків тоталітарно-бюрократичного ставлення до науки і впертого небажання працівників вітчизняних органів управління та контролю зрозуміти специфічні особливості наукової праці. Такого обліку сьогодні немає ніде в світі, крім пострадянських країн. Більш того, навіть в управлінні виробничими процесами світова тенденція полягає у все більш поширеній відмові від погодинної оплати праці і переході на оплату її результату. (прикладом може бути кількарічна боротьба керівництва концерну BMW з профспілкою, результатом якої стала відмова від погодинної оплати, на збереженні якої довго наполягала профспілка.)
Науковий процес має ту особливість, що він не припиняється по закінченні формально визначеного робочого часу: шукаючи розв’язання наукової проблеми, вчений тримає її в полі свого зору вдень і вночі. Широко відомі випадки, коли остаточне формулювання наукового результату народжується зовсім не на робочому місті, навіть уві сні (наприклад, Д.І.Мендєлєєву його знаменита таблиця, як остаточне вираження тривалих спроб узагальнити і наочно представити періодичні зміни хімічних властивостей елементів, врешті решт таки приснилася).
Чомусь ці цілком звичні для кожного нормально працюючого науковця речі сприймаються багатьма лише як деякі курйози, чудернацькі вибрики великих людей. І наша держава не шкодує грошей на утримання цілої армії контролерів, які скрупульозно співставляють графік роботи науковця з розкладом лекцій, які він читає у вузі та виступами на міжнародних конференціях. Це змушує працівників інститутів також чимало сил і «людино-годин» витрачати на видумування, друкування і затвердження «гнучких графіків» робочого часу, якими, звичайно, ні в кого й думки нема керуватися – це лише паперова «лінія захисту» від контролерів.
Можна спитати: для чого це робиться і кому це потрібно. – Для порядку! Бюрократизована думка працівників Мінсоцполітики та численних контролюючих органів приходить у шоковий стан від того, що може виявитись страшна річ: науковець читає лекцію студентам в той самий час, коли у відповідності з іншими паперами він перебуває на своєму робочому місці в академічному інституті. На їх думку, такий випадок має бути обов’язково оформлений відповідними паперами, затвердженими відповідними наказами, при цьому вимагається, щоб було обов’язково вказано, коли в позаурочний час вчений «відпрацює» втрачені на лекцію години на тому ж таки робочому місці в інституті. Хоча не виключено, що остаточне формулювання наукового результату, одержаного в лабораторії, прийде саме під час лекції – тоді, коли вчений шукатиме найбільш переконливих слів і пояснень студентам.
Все це трохи смішно, адже переважна більшість сучасних науковців працює і вдома (або навіть здебільшого вдома), маючи для цього свій персональний комп’ютер, електронну пошту і можливість користуватися за допомогою інтернету тими ж базами даних, що й на так званому робочому місці. Принаймні, для теоретиків тут особливої різниці немає, а також і для експериментаторів на стадії обробки результатів вимірювань. Не кажучи вже про суспільствознавців.
Всі ці паперові процедури сприймаються науковцями як дурість, як прямий доказ тупого небажання бюрократії зрозуміти, що собою являє наука, і як у ній працюють живі люди. Щоб уникнути непорозумінь багато-хто з них, зітхнувши з досадою на непродуктивно втрачений час, готує всі ці папірці, біжить до директора, який підписує їх, не читаючи, бо добре знає їм ціну.
Але все ж буває, що й забувають це зробити й стають здобиччю контролерів. Про успішну діяльність останніх можна судити з того, що час від часу з’являються повідомлення про те, що той чи інший відомий вчений заплатив штраф за «невідпрацьовані години». І як не прикро про це говорити, а це знову є приводом для гіркого сміху – адже йдеться про суми, просто мізерні (десь 100 – 300 грн.), порівняно з мільйонами і мільярдами, що їх отримують вітчизняні посадовці при реалізації корупційних схем
При тому, що всезагальний контроль – це одна з маніакальних ідей вітчизняної бюрократії, вона розуміє, що здійснення його в сфері великих зловживань і великих грошей є справою непростою, а то й небезпечною. Тож армія контролерів спрямовується на ті сфери, де багато не знайдеш, але зате й на серйозну небезпеку не наразишся.
Переконаний: маємо унікальну можливість рішуче відмовитись від пережитків тоталітарно-бюрократичного підходу в оцінці і нормуванні праці науковців, і гріх було б нею не скористатись. Для цього необхідно переконати всіх зацікавлених осіб, що йдеться не про те трактування ненормованого робочого часу, яке вже притаманне нашим нормативно-правовим документам – як права адміністрації залучати працівників до позаурочної роботи без відповідної грошової компенсації, – а саме про принципову зміну підходу до оцінки результативності праці в науці.
Ці принципові зміни стосуються лише бюрократичної системи управління і контролю, самій науці такий підхід фактично існує з давніх давен. Просто в цьому питанні керівники наукових установ змушені «грати у піжмурки» із контрольно-ревізійними службами.
О.Попович, д.е.н., засл. діяч науки і техніки України

Опубліковано в Дзеркалі тижня № 15, 25 квітня 2014 р.
ІДПІН НАН України